Аналізується творча своєрідність оригінального літературного письма Ґреґора фон Реццорі з характерною іронічністю і скепсисом, подекуди й сарказмом, що висновується з його відчуженості від соціальних тенденцій. Найбільш виразними в означеному річищі постають романи «Едіп перемагає під Сталінградом» (1954) та «Моїми слідами» (1997), які у часовому сенсі обрамляють собою цілісний художній спадок митця, дозволяючи з’ясувати, яким чином може бути креативним негативний досвід художника. Акцентовано збіжність позачасової тематики та світоглядну послідовність текстів, створених за двох різних станів, спровокованих доленосними історичними зрушеннями. Іронічне висміювання власних пошуків ідентичності, характерне для постмодерністської поетики, постає одним з найбільш складних у сприйнятті особистого досвіду Ґ. фон Реццорі. Втрата омріяної батьківщини стала тим креативом, який закономірним чином привів його до створення штучного літературного простору, скомпонованого з ряду міфологем (приміром, Чорнополь), похідних саме від особистісного авторського міфу. Гіркі спогади про дитинство та юність виступають головним імпульсом, ознакою якого є, передусім, вкрай іронічне ставлення письменника до власної особи. Наскрізні іронія та самоіронія – ключові ознаки реццорівського стилю. Романом «Едіп під Сталінградом» Реццорі, задовго до постмодерністського періоду у мистецтві, передвістив його концептуальні принципи і основні філософсько-світоглядні ідеї. Стосовно його роману «Моїми слідами», то тут ідеї «Едіпа», продовжуючись, знаходять своє остаточне завершення. Для сприйняття реццорівської філософії ключовим поняттям слід вважати категорію часу, що надає авторові право визначати себе «перетягувачем епох» (Epochenverschlepper): в його текстах часові межі розмиті, майже втрачають сенс, функціонально типізуючи цілісність історії людства.