З опертям на методологічні пропозиції літературознавчої антропології, зокрема концептуальні ідеї К. Леві-Стросса (структурна антропологія), Х. Ортеги-і-Гассета („дегуманізаціямистецтва”), Ж.-М. Шеффера („кінець людської винятковості”),М. Фуко („падіння” людини з гуманістичного п’єдесталу культури), акцентується характерний для фентезі злам антропологічної домінанти наукової фантастики. Це зумовлює нові принципи конструювання персоносфери літературного тексту. На прикладі роману американського фантаста-класика Кліффорда Саймака (1904–1988) „Місто” (1953) простежується, як людина внаслідок „антропогену” (термін Г. Кенавана – шкідливі наслідки її панування над природою) зміщується з „осердя” персоносфери на маргінеси оповіді, а її імагологічний „портрет” щодалі набуває фікційних параметрів. В аспекті персоносфери пропонується поняття фантазоїда – окресленого наратором персонажа фікційного світу фентезі, що функціонує виключно в уяві певного фантастичного героя на ґрунті його попереднього досвіду. У проаналізованому романі К. Саймака акцентується поступова зміна антропологічного вектора: гетерообраз людини перетворюється на контробраз (в імагологічному ключі). Значущості набуває зміна ставлення до людини – у тексті К. Саймака її культура сприймається як чужа. Образ „людської раси” в романі „Місто” вимальовується поступово: саймаківський образ людини руйнує так званий імагологічний стереотип, а воднораз і рецептивні очікування читача. Місце атрактора в системі образів роману „Місто” займають „антроморфізовані” та „гуманізовані” істоти (предмети, рослини, тварини, мутанти, роботи, прибульці), засвідчуючи радикальний розрив із попередньою жанровою традицією в цілому, а також своєрідний полемічний зв’язок із класичною літературною фантастикою. Це вказує на метаморфність фантастики та її перехід у гіперреальні виміри фентезі, де можуть співіснувати різні штучні „ментальності” та форми життя, а опозиція „свій / чужий” набуває нових конотацій.