У статті розкривається сутність режиму робочого часу як правової категорії. Зауважується, що сучасні умови диктують необхідність постійного здійснення на підприємствах, установах, організаціях моніторингу у сфері режиму праці як такого, зокрема режиму робочого часу, забезпечення раціонального розроблення, перегляду та затвердження нових видів режиму робочого часу відповідно до сучасного рівня техніки, технології виробництва і праці, запровадження нетипових форм зайнятості. Акцентується увага на тому, що правовий режим робочого часу, з одного боку, виражає ступінь жорсткості юридичного регулювання, встановлюючи наявність певних обмежень або пільг; з іншої боку, шляхом договірного регулювання спричиняє допустимий рівень активності суб’єктів індивідуальних трудових відносин, колективних трудових відносин, окреслює межі їхньої правової самостійності. Таким чином, яскраво проявляється співвідношення державного і договірного регулювання, а також поєднання централізованого і локального регулювання режиму робочого часу.