У медіації як добровільній, структурованій, конфіденційній процедурі альтернативного (позасудового) врегулювання спору самими його носіями (сторонами) за допомогою незалежного та неупередженого суб’єкта – медіатора, функціональним призначенням якого є надання сторонам медіації консультативної допомоги задля повнішого та адекватнішого розуміння ними їхніх власних потреб та інтересів і пошуку ефективних шляхів у досягненні взаємоприйнятного рішення в спорі, також є визначальна ланка, від наявності або відсутності якої у вирішальній мірі залежить перспектива вищезазначеного спору. Знання цієї ланки, її природи та властивостей, особливостей прояву у відповідному соціальному середовищі фактично виступає антропосоціокультурним кодом до ефективного управління медіацією як конкурентним та взаємодоповнюючим судочинство способом вирішення соціальних конфліктів і спорів. Метою дослідження є з’ясування поняття, природи та особливостей ключової ланки успішного здійснення медіації, її перспектив у відповідному соціумі, а також засад управління процесом медіації. Методологічний ключ для відповіді на ці питання міститься у практичній філософії, яка наразі глибше від інших наук, що вивчають людину, проникла у розуміння людської природи, в тім числі і людських потреб та умов їх здійснення.