У статті розглянуто судову практику конституційних судів як форми судової аргументації. Поняття діалогу має значення обміну думками між двома сторонами, який вони здійснюють з метою взаємного впливу на їх поведінку. Підтверджуючи своє існування між судами, робиться посилання на процес обміну аргументами між ними, які можуть мати значення у формуванні відповідного їм рішення. Діалог між судами можливий a priori, оскільки їх рішення мотивовані мовою і вони процедурно та інституційно пов’язані між собою. Концепція діалогу між судами представляє суттєві перепони теоретичного характеру. Стверджується, що юрисдикція приписує повноваження вимовляти останнє слово і підпорядковується тому, що норма як обов’язкова та виключна передумова, якої повинен дотримуватися суд, не дозволяє вдосконалити або подолати попередній досвід або виправити невдалий досвід і, отже, перешкоджати конструктивним можливостям діалогу. Вони є унікальними для когнітивного методу, який застосовується під час здійснення наукової та політичної діяльності. З цієї причини було сказано, що найбільш підходящим місцем для діалогу є обмін досвідом під час розгляду проблемних питань. З подоланням формалістичного позитивізму через аргументовані та прагматичні теорії поняття діалогу між судами відкриває нові перспективи. Теорія юридичної аргументації розглядає судове рішення як продукт міркувань, який, принаймні у складних випадках, виходить за межі субсунктивного силогізму і застосовує дискурсивну раціональність, засновану на застосуванні критеріїв послідовності, узгодженості, універсальності та адекватності. Необхідно враховувати не лише формальний аспект конституційного діалогу між судами, а й основні та телеологічні елементи впорядкування та наслідки рішення.