Анотація. Стаття присвячена теоретичному аналізу феномену слухання та його тлумачення в психології. Зазначено, що проблемі слухання (як суттєвій частині процесу спілкування (за відсутності якої саме спілкування втрачає своє значення) та важливому комунікативному умінню), на відміну від спілкування загалом, науковці приділяють невиправдано мало уваги, хоча важливість активного слухання для досягнення мети спілкування та ефективності цього процесу беззаперечна. Констатується, що у психології акцентовано увагу на різниці понять «слухати» та «чути» (оскільки з процесом спілкування прямо пов’язане лише перше з них, тоді як «чути» – не завжди передбачає наявність комунікативного процесу); виділено й охарактеризовано два основні види слухання (рефлексивне (активне) та нерефлексивне (пасивне)), спільною рисою для яких є забезпечення зворотного зв’язку та порозуміння в процесі міжособистої комунікації; визначені їх особливості, основними з яких є форма спілкування (діалогічна/монологічна) та переважаючий спосіб реагування на повідомлення співрозмовника (вербальний/невербальний); наголошується на важливості уваги/уважного слухання для адекватного сприйняття повідомлення; що ці види слухання є взаємодоповнюючими, оскільки використовуються за різних обставин й у певних ситуаціях; аналізуються рівні слухання та різні авторські типи слухачів, значення слухання у забезпеченні ефективності та результативності комунікативного процесу загалом та у допомагаючих професіях зокрема. Зроблено висновок, що слухання – важлива складова процесу спілкування, що полягає в уважному, доброзичливо-неупередженому і толерантному сприйнятті, осмисленні та розумінні змісту отриманого повідомлення, адекватній оцінці його смислу та значення для співрозмовників; його ролі у досягненні мети спілкування.