Стаття присвячена теоретичному розгляду та емпіричному дослідженню й аналізу феномена імпостера в контексті відчуття ним психологічного благополуччя та задоволеності життям і прояву особистісних рис. Констатується, що дослідження феномену імпостера має відносно тривалу історію, починаючись від інтересу до проблеми імпостеризму P. R. Clance та S. A. Imes, проте і до цього часу єдине розуміння суті цього явища в психології відсутнє, а його структура та складові дозволяють тлумачити його як синдром, проте не медичний. Зазначається, що більшість науковців розуміють феномен імпостера як прояв схильності / переконання людини недооцінювати себе та результати власних дій: успіхи та досягнення, – приписуючи їх головне джерело – випадковості чи щасливому випадку та відмовляючись від їх авторства. Це супроводжується переконаністю, що інші цілком усвідомлюють, що людина – самозванець і в будь-який момент можуть звинуватити її у шахрайстві. Оригінальним у цьому контексті виглядає думка N. Levy, що, з філософського погляду на проблему імпостера, яку схильні розділяти і ми, насправді досягнуті людиною життєві успіхи не є суто її власним, і варто при оцінці здобутків людини враховувати як різноманітні впливи її соціального оточення, так і спадковість та життєвий досвід людини, у формування якого інших людей є беззаперечним. За результатами емпіричного дослідження та їх кореляційного аналізу зроблено висновок, що людина, схильна до прояву синдрому самозванця, може бути досить комунікабельною, проте – емоційно неврівноваженою (методика С.Грачова); вона погано / слабо здатна до самоуправління (методика Н.М. Пейсахова), не відчуває себе психологічно благополучною, осмислюючи своє буття (методика К.Ріфф), як і задоволеності перебігом власного життя (методика «Індекс задоволеності життям»); при цьому, чим сильніше у людини проявляються симптоми імпостеризму, тим більш вираженими можуть бути ці, названі нами, якості.