У статті розкриваються процеси цифровізації суспільних відносин у сфері найманої праці, які слід оцінювати насамперед з точки зору відповідності інтересам людини-праці, задоволення її потреб, оскільки саме працююча людина є творцем матеріальних і духовних благ. Відповідно, держава зобов’язана утримуватися від довільного втручання в природні та суспільні процеси та зосередитися на основному своєму завданні: захисті прав і свобод людей-праці, яким можуть загрожувати такі процеси. Зауважується, що розвиток інформаційних технологій призвів до формування нової соціально-трудової структури, яка характеризується інноваційними формами зайнятості. Цифровізація поступово змінює характер праці. І справа не тільки полягає у зростанні обсягу дистанційної праці, а й у виникненні відносин, правова природа яких залишається дискусійною: поширення краудворкінгу, роботи, яка організується он-лайн за допомогою Інтернет-платформ, які дозволяють всю роботу, або її частину, як результат, передавати через інформаційно-телекомунікаційні мережі. Все це також потребує професійного розвитку, професійного зростання працівників. Констатується, що процеси цифровізації виробництва потребуватимуть вирішення не тільки технічних, правових, але й етичних проблем, що вимагатиме запровадження нових правил та заборони приймати будь-які рішення лише на підставі обробки інформації без участі працівника. Відповідно, це вимагатиме не лише законодавчого, а й колективно-договірного регулювання. Робиться висновок, що запровадження інноваційних технологій у трудову сферу і оформлення їх у правовій сфері не може замінити важливу функцію трудового права - соціальну, яка одночасно формує повагу до цінностей права, закріпленим у ньому саме людиною. Саме з цих позицій повинна бути дотримана так звана «спадщина» у трудовому праві з його історично і закономірно набутими цінностями.