Незважаючи на перспективність мирного вирішення правових спорів та чільне місце інституту мирової угоди в цивільному судочинстві, все ж він не позбавлений слабких місць, зокрема, існує ряд проблем, що стосуються окреслення кола учасників цивільного процесу, котрі мають можливість звернутися до укладення мирової угоди, які не мають однозначного вирішення в літературі, а іноді й чіткої законодавчої позиції. Тому в даній науковій статті на підставі аналізу норм чинного законодавства та поглядів науковців-правників окреслено коло учасників цивільного судочинства, які наділені правом укладати мирову угоду, критично проаналізовано зарубіжний досвід щодо його можливості та доцільності затосування у національній правовій системі, а також сформульвано власні висновки та пропозиції щодо удосконалення нормативного регулювання суб’єктного складу мирової угоди. В публікації проаналізована здатність третіх осіб укладати мирову угоду і обґрунтовано, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть укладати мирову угоду в межах поданого ними позову в зв’язку з тим, що вони були безпосередніми учасниками спірних правовідносин, котрі розглядаються судом, а також висловлено позицію, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору теж не повинні бути позбавлені такої можливості, оскільки, укладеною мировою угодою можуть зачіпатись їх права та інтереси, а безпосередня участь в ній надасть їм здатність передбачити такі варіанти, за яких їх права не будуть порушені і максимально захищатимуться їхні інтереси. В ключі закріплення такої можливості чинне цивільне процесуальне законодавство потребує редагування. Досліджено правові нюанси укладення мирової угоди через представників, і обґрунтовано вдалість чинної у вітчизняному цивільному процесуальному законодавстві презумпції користування представником всіма правами особи, яку він представляє, з подальшими обмеженнями відповідного права, шляхом здійснення застережень у довіреності. Розширено коло учасників укладення мирової угоди включенням до нього стягувача та боржника сторін виконавчого провадження, це обґрунтовано визнанням виконавчого провадження в якості завершальної стадії цивільного судочинства, що підтверджено і законодавчими нормами, і практикою Європейського Суду з прав людини та доведенням ефективності конструкції мирової угоди на етапі виконання рішення, ухваленого судом.