У статті проаналізовано динаміку обсягу стандарту права на недискримінацію у контексті інтерпретаційної практики ЄСПЛ. Недискримінація поряд із рівністю перед законом і правом на рівний захист закону без будь-якої дискримінації є основоположним і загальним принципом, що стосується захисту прав людини. Інтерпретаційна практика ЄСПЛ у справах щодо права на недискримінацію має своє особливості. Доведено, що, незважаючи на обмежувальне формулювання ст. 14, ЄСПЛ завдяки динамічній інтерпретаційній діяльності поступово розширив обсяг стандарту недискримінації, закріпленого у цьому положенні. Результатом цього стала гнучкість інтерпретації необхідного зв’язку між потенційно можливою дискримінацією та гарантованим Конвенцією або Протоколами до неї правом, а це звузило межі, як випливає з допоміжного характеру ст. 14. Після тривалого дотримання вузького визначення дискримінації ЄСПЛ визнав, що його попередня інтерпретаційна практика (до 2000 рр.) не відображала широкого (об’єктивного) змісту поняття дискримінації. Беручи до уваги розвиток інших правових порядків, зокрема законодавства Європейського Союзу, ЄСПЛ визнав, що дискримінація також може існувати в інших формах, як-то концепція непрямої дискримінації. ЄСПЛ поступово почав розширювати коло сфер ймовірних порушень – від прямої заборони дискримінації до виявлення та констатації непрямої дискримінації. У висновках наголошено, що розширення рамок стандарту права на недискримінацію в інтерпретаційній практиці ЄСПЛ сприяло нормативному оформленню принципу недискримінації в національних системах і його поступовому перетворенню із суто декларативного концепту на дієвий механізм захисту потерпілих від дискримінації осіб і утвердженню демократії, людської гідності та верховенства права як засадничих принципів Ради Європи. ЄСПЛ також встановив, що держави мають позитивний обов’язок гарантувати реальний та ефективний захист від дискримінації.