Виконання судових рішень становить завершальну стадію судочинства, ефективність якої визначає ефективність судової системи загалом. Успадкована Україною з радянських часів система виконання судових рішень та її органів виявилася неспроможною виконувати покладені на неї функції. Це зумовило постійне реформування системи виконавчого провадження та пошуку її оптимальної моделі, однак не зняло проблем: сучасний процес виконавчого провадження в Україні залишився довготривалим та вартісним, особливо у справах де боржником є суб’єкти владних повноважень. Механізм судового контролю в адміністративному судочинстві цілком очікувано привертає увагу дослідників і практиків як відгук на потребу суспільства у контролюючій функції адміністративного суду за виконанням судових рішень, які набрали законної сили, або які підлягають негайному виконанню. За результатами дослідження доведено, що лише положення частин 1-7 статті 382 КАС України визначають процедуру встановлення судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, що відповідає Висновку № 13 (2010) КРЄС, адже здійснюється а) за заявою позивача, на користь якого прийнято судове рішення, б) в межах того ж провадження що й адміністративна справа та в) поза межами виконавчого провадження. Визначено, в що в Кодексі адміністративного судочинства України норма про судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах є дискреційною, про що свідчить формула варіантності «може» (частини 1, 2 статті 382), а категорії судових справ, в яких суд першої інстанції має право встановити судовий контроль – це ті рішення, які підлягають негайному виконанню. Обґрунтовано, що саме позивач повинен ініціювати встановлення судового контролю у вигляді подання звіту про виконання судового рішення та пропонувати строк його виконання. Коли ж судовий контроль ініціюватиме суд, – це можна розцінити як упереджене ставлення судді до суб’єкта владних повноважень, а не як дискреційне повноваження судді.