У статті з методологічних позицій антропосоціокультурного підходу досліджено українську доктрину захисту прав споживачів фінансових послуг. Обґрунтовано висновок, що ця доктрина поєднує в собі етатизм і популізм впереміж із патерналізмом, який видається Українською державою за людиноцентризм. За парадигмальними вимірами це позитивістська доктрина, вона не спирається на людські права як свою несну конструкцію. Цим вона кардинально відрізняється від національних доктрин захисту прав споживачів фінансових послуг держав – членів ЄС. Найважливішими рисами цих доктрин є віднесення прав споживачів фінансових послуг безпосередньо до чинного права; позиціонування в цих доктринах особи – споживача послуг як завідомо слабшої сторони договору про послуги; наділення споживачів фінансових послуг презумпцією державного захисту. Основи вітчизняної доктрини захисту прав споживачів фінансових послуг було закладено в перші роки існування України як суверенної держави. Конституція України 1996 р., а також прийняте в постконституційний період вітчизняне законодавство додали до основ цієї доктрини якісно виокремлену її складову частину антропосоціокультурної спрямованості. Механічне поєднання ціннісно й змістовно протилежних засад політики держави у вищезазначеній доктрині захисту прав споживачів фінансових послуг супроводжується такими ж проблемами й суперечностями в процесі її реалізації. Найбільшим недоліком цієї доктрини продовжує залишатися позиціонування споживачів фінансових послуг не як суб’єктів відповідної державної політики, а як об’єктів її впливу. В Україні ще не відбувся перехід більшості її індивідів у сферу дій із принципу. Поки що найважливішими із перешкод на цьому шляху є етатистська національна держава й пасивність більшості індивідів, які продовжують перебувати в її патерналістських тенетах. Розірвати ці тенета можуть і покликані тільки самі індивіди як носії природних прав і свобод і творці соціуму й держави. Перезаснування ними держави із етатистської, яка постійно заявляє про свої власні потреби й інтереси, на інструментальну державу, яка не може мати власних потреб й інтересів за означенням і виступатиме виключно інструментом громадянського суспільства, знаряддям здійснення публічної політики цього суспільства, стало найголовнішим питанням порядку денного суспільного розвитку України.