Проведене дослідження діяльності українських національно-демократичних урядів (Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР) по реформуванню освіти у 1917-1920 рр. дозволяє зробити висновки, що мають значення для ширшого розуміння національно-демократичної революції в Україні, її ідейного, духовного і культурного підгрунття, поглиблення загальної картини державотворчих процесів на різних структурних рівнях та соціальних відтинках українського суспільства. З усіх сфер соціально-політичного життя саме освіта зазнала у цей час значних змін та перетворень. Започаткування українізації та демократизації призвело до утвердження нової сутності навчальних закладів, нових підходів до їх організаційної будови. Владні структури України, вважаючи освіту основним засобом засвоєння, поширення та збереження культурних цінностей українського на¬роду, зосередили свої зусилля, перш за все на відродженні українських мовних традицій, впровадженні їх у повсякденне шкільне життя та науковий обіг в університетських стінах. Освітня політика здійснювалась на засадах поєднання імпульсів світового культурно-освіт¬нього життя з усвідомленням і використанням національних культурних на䬬бань та освітніх традицій. особливо це позначилось на розробці про¬ектів реформи системи освіти. Сукупність ідей, характерних для низки документів, вироблених учительськими з'їздами, окремими освітніми комісіями, Міністерствами народної освіти різних національно-демократичних урядів дозволяє го¬во¬рити про наявність певної концепції освітньої політики. Спадковість цих ідей відображена зокрема у "Проекті єдиної школи на Вкраїні". Він почав розроблятися у 1917 р. ініціативною групою українських педагогів-новаторів на чолі з директором першої Київської української гімназії П. Холодним, була завершена в середині 1919 р. спеціальною міністерською комісією. основні положення, викладені в "Проекті..." поєднують у собі демократичні вимоги, породжені революційними подіями, та національні, які плекалися кількома поколіннями української інтелігенції. Джерелом збагачення освіти, урізноманітнення методів виховання молоді стало повноцінне засвоєння своєї національної спадщини. Це є і завжди було показником зрілості та розвитку будь-якої системи освіти. "Проект єдиної школи на Вкраїні" базувався на передових ідеях світової педагогіки, в яких сконцентровані принципи доступності для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх закладів, незалежно від майнового стану, демократизму, гуманізму, пріоритетності загальнолюдських цінностей, єдності і наступності системи освіти, безперервності і різноманітності форм навчання, поєднання державного управління і громадського самоврядування в керівництві освітою, нероздільності навчання і виховання, формування національної свідомості, етнічної культури та трудової активності. Аналіз діяльності Центральної Ради, урядів гетьмана П.Скоропадського та Директорії УНР по впровадженню "Проекту єдиної школи на Вкраїні" в життя показав, що. незважаючи на ньюанси їх політичної і соціальної орієнтовності, вони не випускали з поля зору проблеми, які пов'язані зі створенням та діяльністю національної системи освіти. Пере¬важна більшість законопроектів, вироблених Генеральним секретарством освіти та Міністерством народної освіти впродовж 1917-1920 рр. була спрямована на формування підвалин і забезпечення сприятливих умов для продуктивної праці початкових, середніх і вищих шкіл України. Це стало результатом компромісу різних політичних партій і суспільних рухів та наслідком використання світового досвіду в галузі освіти. Одним з найважливіших надбань революційних років у галузі освіти стала розробка концепції етнопедагогіки. Її суть полягає у вихованні національної молоді на народних традиціях, враховуючи його специфічну базову структуру характеру, що передається шляхом виховання дітей з покоління в покоління. Етнопедагогічна концепція охоплює як єдине ціле увесь спосіб життя народу, особливо його традиційно-побутовий компонент. Перші українські уряди визнали обов'язковість початкової освіти (перших чотирьох класів єдиної школи) для всіх дітей України. На це була спрямована політика збільшення кількості початкових шкіл. Їх мережа значно виросла. Так, у 1918 р. було відкрито 2604 нових нижчих початкових шкіл, у 1919 р. - ще майже 2 тисячі. Мережа вищих початкових шкіл за 1917-1920 рр. зросла на 837 шкіл. Процеси українізації охопили початкову школу вже з весни 1917 р. В початкових школах, зосереджених переважно по селах, де проживала більшість українського населення, процеси мовних перетворень відбувалися швидко та без перешкод з боку батьків учнів. Це пояснюється й тим, що в україномовній школі діти знаходили характерний для них спосіб мислення й формулювання думок, які передавалися через рідну для них, ро¬дин¬ну мову. Важливим чинником, який забезпечив українізацію більшої частини початкових шкіл, стала уніфікація всіх типів початкових освітніх закладів та підпорядкування їх єдиному керуючому центру - Міністерству народної освіти. Мережа середніх навчальних закладів у дореволюційній Україні була розповсюджена в губернських центрах та інших містах. Значна частина їх населення була зрусифікована, вороже настроєна проти будь-яких перетворень у суспільстві, а особливо в галузі освіти та культури. Так, боротьба за вплив в існуючих гімназіях і реальних училищах досить виразно спостерігається у протистоянні між урядовими структурами в особі Генерального секретарства освіти і Міністерства народної освіти та з'їздами батьківських комітетів середніх шкіл і російськими культурно-просвітніми організаціями. Небажання педагогічного складу перетворювати середні навчальні заклади на україномовні викликало виникнення нових українських гімназій. Цей процес, розпочавшись як громадський рух, перетворився в державну програму відкриття національних середніх шкіл. Для забезпечення потреб суспільства вони відкривалися в складі тільки старших або молодших класів. Особливо актуально стояла проблема навчання і виховання майбутніх учителів, які б мали високий рівень професіоналізму, творчої активності, відповідально ставилися до результатів своєї діяльності. Існуюча до 1917 р. система педагогічної підготовки та перепідготовки вчительських кадрів великою мірою була спрямована на теоретичне осмислення суті навчального процесу і не приділяла належної уваги розвиткові комплексу поступового нагромадження педагогічних знань, умінь та навичок на практичному рівні. Запропонована Генеральним Секретарством освіти система перепідготовки вчительства на українознавчих курсах, проведення реформи вчительських семінарій та інститутів, впровадження гетьманським Міністерством народної освіти мережі курсів прискореної підготовки учителів забезпечили орієнтацію на розв'язання саме виховних проблем навчання і самоосвіту, свідоме ставлення майбутніх учителів до національно-спрямованого змісту роботи в школі і вивчення українознавства. Дещо в іншій площині розглядалися питання функціонування інших середніх професійних навчальних закладів. Найбільш гостро поста¬ла проблема існування комерційних училищ у нових умовах. Генеральне Секретарство освіти сподівалося розв'язати її шляхом запровадження економічного профілю навчання на третьому ступені єдиної трудової школи (останні чотири роки навчання). Політика Міністерства народної освіти часів гетьмана П.Скоропадського та Директорії УНР визнавала за не¬обхідне існування середніх комерційних училищ як самостійної ланки освіти, інколи надавалася підтримка іншим фаховим школам. Досить помітний внесок у розвиток середньої професійно-технічної освіти зробили термінологічні комісії, які розробили основи української технічної термінології з багатьох дисциплін. Зростання національного самоусвідомлення українського народу вимагало створення національної вищої освіти. Політика перших українських урядів у вузівській освіті спрямовувалася на вільний розвиток розмаїтих наукових напрямів, шкіл, тенденцій, що виявилося у збере¬жен¬ні дореволюційної мережі університетів та інститутів і відкритті Київського і Кам'янець-Подільського Державних українських університетів, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв, підтримці при¬ватної та громадської ініціативи у відкритті народних університетів та значної кількості інститутів. Головний сенс державного опікування вищою освітою у 1917-1920 рр. полягав у створенні умов її вільного само¬розвитку, заснованого на змаганні різноманітних світоглядних орієнтацій та системних підходів. Фінансова політика українських урядових структур у 1917-1920 рр., як до вищої, так і до інших ланок освіти, була спрямована переважно на прийняття різних типів навчальних закладів на державне утримання, проведення адресної допомоги конкретним школам, видання нових підручників і матеріальну підтримку вчительства, яка не була достатньою через інфляційні процеси у державі. Досягнення українських національно-демократичних урядів у сфері освіти за історично короткотривалий проміжок часу зумовлювалися підтримкою з боку української людності, різних товариств, громадських організацій та національно свідомого вчительства, оскільки вони були життєво адекватними, відповідали їх настроям і сподіванням. Значні успіхи по створенню національної системи освіти в Україні, здобуті Центральною Радою, урядами П. Скоропадського та Директорією УНР, були б ще більшими, якби не воєнні події та швидка зміна влади, які не сприяли стабілізації політичної та соціально-економічної обстановки. Однак, незважаючи на труднощі, проблема національної освіти не виходила з поля зору жодного уряду. В силу особливості своїх функцій, освіта виступила в якості гуртуючого фактору всіх верств суспільства на національній основі.