У статті зактуалізовано проблему осмислення аксіологічних вимірів сучасності у зв’язку із постанням постсекулярності, що межує з постмодерним «розмиттям» критеріїв належного. Авторка за основне завдання вбачає систематизація джерел і форм соціокультурного розвитку сучасного соціуму та напрямів дієвості його традиційно-релігійних, секулярних і постсекулярних форматів. Задля цього вона звертається до доктрини секулярного/постсекулярного Ч. Тейлора та вчення про етику істин А.Бадью. На грунті цього, робиться висновок, що особливість постсекулярного етапу, що характерний саме для сьогодення виявляється в тому, що він не постає лише запереченням попередніх. Навпаки, постсекулярний етап знімає категоричне протиставлення релігійного і секулярного, єднаючи в синергії конструктивні, людино- і культуротворчі можливості кожного з них та запобігаючи актуалізації їхніх деструктивних потенцій.