Період молодшого шкільного віку є вкрай непростим етапом розвитку, як у житті дитини, так і в житті її батьків, що пов'язано з появою нових соціальних ролей, зміною соціальної ситуації та необхідністю адаптації до неї всіх членів сім'ї. У цей час у житті дитини поряд з початком навчальної діяльності, з періодом дорослішання зберігається провідна роль значущих йому дорослих – батьків. Цей період особливо важливий у плані зміцнення дитячо-батьківських відносин, оскільки саме сприятливе, комфортне спілкування батьків та дітей молодшого шкільного віку дозволяє прийняти та зрозуміти дитину, запобігти чи згладити багато проблем наступного вікового періоду, підліткового. А значить, зрештою, призвести до конструктивного результату особистісного зростання та розвитку. Довірливі відносини у сім'ї допомагають дитині вирішувати складні завдання, адаптуватися до нових шкільних реалій, реалізовуватися у новій ролі учня. Сьогодні проблема спілкування батьків з дітьми в Україні стоїть особливо гостро, тому що професійна зайнятість батьків призводить до того, що час безпосереднього спілкування з близькими дорослими мінімізовано. Недостатність спілкування відчувається як дитиною, так й батьками. Вона компенсується матеріальними заохоченнями, що зводить систему цінностей дитини, що ще не сформовані, лише до матеріальних благ. Це, в свою чергу, веде, як зазначає Д.І. Фельдштейн, до «об'єктивно та суб'єктивно наростаючої психологічної відчуженості дорослих від світу дитинства». Багато дітей цього віку є активними користувачами соціальних мереж. І тут можна говорити про заміну реального спілкування віртуальним. У спілкуванні з дорослими у дитини переважає найчастіше формат телефонних розмов і майже повністю відсутнє близьке, емоційно-глибоке спілкування в сім'ї, де кожен зайнятий своїми проблемами. Таким чином, ми можемо говорити про дефіцит спілкування у молодших школярів не тільки зі значущими для них дорослими, а й з однолітками. У непростій для них новій соціальній ситуації розвитку від батьків сьогодні потрібні не просто інтуїтивні знання, а високорозвинена психологічна компетентність, що включає систему знань про вікові етапи розвитку дитини, особливості спілкування та взаємодії з дитиною на різних етапах онтогенезу, здатність і готовність реалізувати свою особистісну позицію у різних контекстах спілкування з дитиною як у процесі навчальної, і позанавчальної діяльності тощо.