Література XX ст. активно використовує традиційний сюжетно-образний матеріал, надає йому нового звучання, переосмислює колізії, досліджує традиційні образи, намагаючись вста-новити зв’язок між давно минулим і сучасним. Однією з найпопулярніших традиційних міфо-логічних структур, яка привертає увагу як письменників так і літературознавців, є “Одіссея”. Найчисленнішу групу наукових праць становлять дослідження самої гомерівської поеми (В.Іванов, О.Лосєв, С.Маркіш, Т.Попова, А.Тахо-Годі, І.Шталь, ВЯрхо; С.Вітман, Дж.Кірк, Ш.Отран) тоді як вивчення функціонування “Одіссеї” зорієнтовано, головним чином, на історико-літературне висвітлення концептуально важливих аспектів окремої версії протоджерела та визначення її місця у творчому доробку конкретного письменника (статті Ф.Комбеллака, Н.Фосіза). Особливу малочисельну групу складають дослідження самого образу гомерівського Одіссея (Є.Тамм, Р.Торренс, Д.Фіні) та фундаментальні праці “наскрізного” характеру (В.Стенфорд, Т.Ціолковський), які, проте, відсутні у вітчизняному літературознавстві. Таким чином, розгляд функціонування традиційного сюжету гомерівської “Одіссеї-” у літературі потребує системного підходу до вивчення. Тож, у статті аналізуються основні особливості функціонування “Одіссеї”, форми і способи її переосмислення та досліджується трансформація образу Одіссея та Пенелопи у європейській літературі XX ст. Традиціоналізація гомерівської “Одіссеї” та широта її інтерпретаційного діапазону закладена в протоджерелі. Розгляд сюжетно-смислових особливостей давньогрецького твору та образу Одіссея стає основою для виділення потенційних інтерпретаційних чинників. Можливість трансформації “Одіссеї-” визначається, по-перше, наявністю в сюжетній канві пізніших вкраплень, які дають поштовх для дидактичного переосмислення сюжету та введення релігійної тематики (Фенелон “Пригоди Телемаха”). По-друге, змістове наповнення епічних понять “бог” і “герой” історично змінюється і призводить, відповідно, до десакралізації та дегероїзації сюжетного матеріалу (А.Зегерс “Дерево Одіссея”, Л.Фюрнберг “Новий Одіссей”). По-третє, сприйняття античного твору з точки зору епохи-реципієнта спричиняє аксіологічний зсув у баченні гомерівської “Одіссеї-” та її персонажів (Г.К. Кірш “Повідомлення про Телемаха”, Р.Гагельштанге “Великий пройдисвіт”, Ж.Жіоно “Народження Одіссея”, В.Йєнс “Заповіт Одіссея”, К.Варналіс “Щоденник Пенелопи” та ін.). По-четверте, несформованість категорії вираження абстрактних понять відображається у двоякому тлумаченні стосунків між героями (Е.Юнсон “Прибій і береги”, Є.Анджеєвський “Ніхто”). По-п’яте, одним із плідних інтерпретаційних чинників є просторова побудова поеми, яка зумовила перехід “Одіссеї” на емблематичний рівень функціонування. Останнім, та не менш важливим, джерелом трансформаційної активності гомерівської поеми є образ її головного героя.