Метою даної розвідки є аналіз новели Віктора Петрова-Домонтовича (1894–1969) «Спрага музики» в аспекті інтердискурсивної методології. Дослідницькими завданнями постає окреслення специфіки інтердискурсивної методології та інтердискурсивного аналізу літературного тексту, зокрема виокремлення дискурсивних кодів новели В. Домонтовича «Спрага музики», що зумовлюють ідіостиль автора: біографізм, фрагментарність, інтермедіальність, інтертекстуальність. Відповідно, провідною методологію розвідки виступає інтердискурсивність, що передбачає використання біографічного, герменевтичного, інтертекстуального та інтермедіального методів дослідження. У статті акцентується вплив постмодернізму на літературознавчу методологію, у річищі якої розглядається поняття інтердискурсивності. Метою інтердискурсивного аналізу постає реконструювання всіх залучених (прихованих) автором дискурсивних пластів. Методика передбачає виявлення комплексу значущих біографічних, культурологічних, мистецьких (інтермедіальних та інтертекстуальних), архітекстуальних вкраплень та алюзій. Шляхом декодування «інтердискурсивних конфігурацій» розглянуто біографічну, інтертекстуальну, інтермедіальну та наративну специфіку тексту українського письменника-емігранта Віктора Петрова-Домонтовича «Спрага музики». Аналізується інтертекстуальний зв’язок квазібіографічної новели Домонтовича із «Історіями доброго Бога» Райнер Марії Рільке, а також листуванням Р.М. Рільке із Магдою фон Гаттінгберг. Визначальною інтерпретантою «міждискурсивної інтертекстуальності» постає, реконструйований із новели імагологічний портрет Рільке. Інтердискурсивний аналіз дозволяє напряму спостерігати специфіку взаємовідносин письменника (Рільке) і його реального читача (М. фон Гаттінгберг). Підкреслюється дискурсивний розріз архітекстуальності у новелі та жанрове маркування твору, що формують відповідні горизонти очікування. «Фрагментарна цілісність» новели аргументується фрагментарним, гендерно маркованим наративом, констеляцією уривків, предметною деталізованістю, специфічним фонетичним обарвленням, тропологічністю, художнім синтаксисом, що надає прозовому тексту ритмізованих параметрів лірики. Посередництвом синестезії автор креативно інтерпретує творчий метод Рільке, залишаючи образно-музичні «сліди». Завуальовані композиції Генделя, Баха, Шумана, Скарлятті розглядаються як музичні екфрасиси. Автор вдається до своєрідної «гри з читачем», залишаючи йому інтертекстуальні й інтермедіальні дискурси для декодування. У такий спосіб активізуються одночасно кілька рецептивних каналів уяви читача, зокрема, візуальний («бачити»), аудіальний («чути»), кінестетичний («відчувати»).