У статті обґрунтовується актуальність комплексних досліджень, спрямованих на експертне осмислення гуманістичного потенціалу етичних ідей різних релігійних традицій та з’ясування умов їхньої дієвості в сучасних умовах. Методологічними дороговказами для таких досліджень визнаються етикотеологія І.Канта; етичне вчення Н.Гартмана; «етика творчості» М.Бердяєва; демаркація основ авторитарної та гуманістичної релігійності в Е.Фромма; ідеї Д.Ікеди щодо примату культурного діалогу релігій над їхнім догматичним чи корпоративним ізоляціонізмом тощо. Автор моделює можливості синтезу компаративістської, діалектичної, феноменологічної, герменевтичної, синергетичної методологічних стратегій в осягненні ціннісних векторів релігійної етики. Наголошено, що зміст поняття «релігійна етика» (або «етика релігій») не зводиться лише до системи канонізованих, «раз і назавжди» сформульованих, норм та заборон певної релігії. Релігійна етика – це широкий аксіо-соціальний, аксіо-комунікативний простір людської взаємодії і культуротворчості. Не менше, ніж канони і догмати, його визначають і практичні взірці формування взаємин у конкретній релігійній спільноті як осередкові інтенсивного ціннісного обміну. Обґрунтовано специфіку принципу гуманістичної синергії релігійно-етичних ідей різних віросповідних традицій. Доводиться, що в умовах глобалізованого, постінформаційного соціуму з’являється чимало нагод конструктивної дієвості цього принципу. Адже нині релігійні смисли проникають у свідомість людей не лише в рамках конфесійного виховання й «катехизації». Нерідко їх засвоюють через індивідуальні, автономні форми соціалізації особистостей. Тобто тут мають значення рівень культурного розвитку, освіти й самоосвіти, залученості в те чи інше інформаційне «поле тяжіння». Автор доповіді окреслює конкретне бачення того ціннісного ядра ряду релігійних традицій світу, яке може бути продуктивно використано для гуманістичної синергії відповідних релігійно-етичних ідей. Він узагальнює це ядро на прикладі гуманістичних ідей і практичних взірців індуїзму, джайнізму, конфуціанства, юдаїзму, християнства та ісламу. Водночас він окреслює і наявні у цих релігійних традиціях ціннісні антиподи гуманістичних чеснот та обмірковує шляхи запобігання їхньому соціальному культивуванню. Акценти дослідження екстраполюються на український контекст функціонування релігійної і релігієзнавчої освіти, а також на проблематику прикладної етики і громадянської відповідальності релігійних спільнот, їхніх лідерів та активістів. Робиться висновок про те, що серед важливих умов гуманізації функціонування релігійних структур у сучасному соціумі – оптимізація комунікативного «клімату» освітніх та виховних проектів, розвиток практичної діалогічності щодо інших релігій і світоглядів, активніше впровадження філософської й академічно-релігієзнавчої компоненти в богословську і пастирську освіту, яка готує майбутніх релігійних лідерів. Відповідно, і перспективи подальших дослідженьсних орієнтацій етики релігій і практики життя релігійних спільнот на загальноконфесійному і локальнв цьому методологічному ключі спонукають до деталізованішої рефлексії над освітніми, комунікативними, медійними, культурно-естетичними, юридично-правовими умовами узгодження гуманістичних цінніому рівнях.