З’ясовано, що відповідно до виконуваних функцій і семантичного наповнення головного члена у текстах істо ричних романів прозаїк використав усі типи односкладних речень апеляції: речення-заклики, речення з виразною спонукальною функцією, речення, що є загалом реакцією на переживання та настрої мовців, і власне вокативні речення. Установлено, що діапазон називання адресата мовлення надзвичайно широкий: за іменем, прізвищем, пріз виськом, родинними зв’язками, соціальною приналежністю, місцем проживання, родом занять, віком, релігійни ми переконаннями тощо. Для відтворення певної історичної епохи автор навіть використав болгарські лексеми при звертанні до окремих дійових осіб роману. Виявлено, що речення, які є реакцією мовця на поведінку учасника комунікативного акту, можуть передавати як позитивні, так і негативні настрої та почуття персонажів. Найчастіше це є вираження захоплення, возвели чення, радості, покаяння, поваги, гніву, обурення, докору, насмішки, переляку, страху, тривоги тощо. Нейтраль ну оцінку мають лише речення з семантикою здивування.