У статті підкреслено, що формулювання вітчизняного законодавця не вносить ясність у визначення правової природи субсидіарних зобов’язань та не лише не вирішує, а й загострює наукові дискусії з цього приводу, даючи простір для прямо протилежних трактувань. Відзначено існування у вітчизняній доктрині двох основних позиції вчених, що по-різному тлумачать правову природу субсидіарних зобов’язань: одні вважають їх різновидом зобов’язань з множинністю осіб поряд із частковими і солідарними зобов’язаннями (домінуюча позиція), інші заперечують можливість тлумачення субсидіарних зобов’язань як зобов’язань з множинністю осіб як у договірних, так і в позадоговірних зобов’язаннях. Проведено критичний аналіз аргументів і контраргументів обох сторін дискусії та на основі цього сформульовано виважений і однозначний висновок із зазначеної проблеми. При цьому підкреслено, що більшість аргументів прибічників множинності в субсидіарних зобов’язаннях знімається, якщо дати правильне трактування їх змісту й з’ясувати питання про існування двох взаємодоповнюючих, однак самостійних зобов’язань, що виникають між кредитором та основним боржником і між основним та субсидіарним боржниками, чи єдиного зобов’язання. Оскільки доведено, що обов’язок субсидіарного боржника не збігається за змістом з обов’язком основного боржника, оскільки немає спільного об’єкта зобов’язання, підсумовується, що, вирішуючи питання про правову природу субсидіарних зобов’язань, коректно вести мову не про зобов’язання з множинністю осіб, а про самостійне зобов’язання (що є додатковим до основного, тісно пов’язане з останнім), яке спрямоване на гарантування прав кредитора в основному зобов’язанні, де у разі неможливості основного боржника задовольнити вимоги кредитора за його волевиявленням можуть виникати зобов’язання субсидіарного боржника з відмінним щодо основного об’єктом зобов’язання, яке так і може залишитись потенційним у разі належного виконання боржником основного зобов’язання.