| dc.description.abstract | Стаття присвячена осмисленню природи юридичної відповідальності за фінансування тероризму як у міжнародно-правовому, так і у національно-правовому контекстах. Метою статті є аналіз правових засад юридичної відповідальності за злочин фінансування тероризму. Конкретними задачами статті є з’ясування юридичного поняття злочину фінансування тероризму за міжнародним правом та загальна характеристика і особливості вчинення злочину фінансування тероризму
РФ під час підготовки і ведення нею терористичної війни проти України та відповідальності за нього. Методологічну основу дослідження складають принципи історизму та об’єктивності, а також аксіологічний, антропосоціокультурний та функціональний підходи.
На основі ґрунтовного аналізу першоджерел, експертних оцінок фахівців та фактичного матеріалу авторами статті обгрунтовано висновок, що умисне фінансування тероризму у будь-яких його формах є злочином за міжнародним правом. Фінансуючи впродовж тривалого періоду часу як у формі спонсорства, так і безпосередньо міждержавний та міжнародний російський тероризм в Україні, РФ як держава, її найвище державне та військово-політичне керівництво вчинили і продовжують вчиняти злочин фінансування тероризму. Під час безпосередньо нинішньої російсько-української війни цей злочин з боку вищезазначених суб’єктів тісно переплетений із вчиненням ними ж інших, зокрема, найтяжчих злочинів за міжнародним правом: злочину геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, злочину агресії. Отже, наяву достатні підстави для притягнення РФ як держави, її найвищого державного і воєнно-політичного керівництва до юридичної відповідальності за злочин фінансування тероризму, а також за усі чотири найтяжчих видів злочинів за міжнародним правом, вчинених ними у війні проти України. Особлива увага авторами статті приділена з’ясуванню питань генетичної спорідненості внутрішньої і зовнішньої політики РФ і СРСР як держав. Ними аргументується, що РФ не просто залишилась найбільшим уламком СРСР з усіма сутнісними ознаками та властивостями колишньої імперії, але й доведено, що вона успадкувала від неї імперську парадигму розвитку. Зокрема, у статті йдеться про те, що ключовою особливістю такого державного спадкоємства є збереження інституційної пам’яті, в тому числі механізмів вироблення і прийняття стратегічних рішень. | uk_UA |
