У статті йдеться про створену систему дитячих будинків-інтернатів у західних областях України після Другої світової війни. Вирішення питання облаштування «дітей вулиці» відігравало значну політико-ідеологічну роль і потребувало значних фінансових вкладень. Наголошується, що проблема дитячої безпритульності залишалась актуальною протягом довгих років. Адже не кожна дитина в Україні мала змогу зростати в сприятливому сімейному оточенні. Бідність родин, складні життєві обставини, недостатність на місцевому рівні послуг із підтримки дітей і сімей з дітьми зумовлювали дитячу бездоглядність, призводили до соціального сирітства. Тому радянською системою інституційного догляду і виховання дітей було передбачено заклади різних типів підпорядкування, зокрема загальноосвітні школи-інтернати та дитячі будинки-інтернати.