У статті розглянуто природу та взаємозв’язок між правами людини та правосуддям. Стаття виконана із засто- суванням комплексу загально-філософських та спеціально-правових методів, зокрема, діалектичного, об’єктив- ності, системності, аналізу та порівняльно-правового методу, що забезпечило цілісність та всебічність досліджен- ня. У статті обґрунтовано тезу, що права людини та правосуддя як категорії протягом останніх років зазнали як концептуального, так і практичного переосмислення. Права людини стали сучасним вираженням прагнення до справедливості: права людини – це не лише особистий захист від держави; вони не тільки визнають моральну цінність особи, але й визнають її місце в суспільстві. У статті вказано, що захист прав людини найбільше зале- жить від механізмів на національному рівні. Права людини – це основа для розширення можливостей розуміння та вирішення проблем правосуддя на місцевому, внутрішньому та міжнародному рівнях. І лише справедливе пра- восуддя служитиме інтересам жертв і посилить повагу до прав людини. У статті досліджено, що розуміючи права людини, необхідно зробити їх реалізацію реальністю та розширити доступ до правосуддя. У багатьох випадках те, чи буде справді гарантоване право особи чи групи, залежить від тис- ку міжнародної спільноти та від національного правосуддя. Визначено, що права людини повинні бути частиною національних конституційних і правових систем, щоби національні органи правосуддя застосовували стандарти прав людини, а порушення прав людини засуджувалося і каралося. Національні стандарти мають безпосеред- ній вплив, а національні процедури більш доступні, ніж процедури на регіональному та міжнародному рівнях. У висновку доведено, що регіональні та міжнародні системи можуть стати пусковим механізмом для забезпечення захисту прав людини усередині країни, після того, коли всі внутрішні шляхи були використані та вичерпані.