У статті розглянуто поетичну, прозову та мемуарну творчість українського письменника Степана Будного, що залишив помітний слід в історії української літератури 50‑х років ХХ ст. У фокусі дослідницької уваги – аналіз концепту «пісня», часто вживаного автором та означеного як жанр (у власних творах). Чимало поетичних творів С. Будного, для яких характерна мелодійність, емоційно-піднесений настрій, простота викладу, колоритність образів та наявність яскравих образних деталей, мають музичне спрямування. У розвідці підраховано кількісне вживання поетом лексеми «пісня», що засвідчує народнопісенний характер усього поетичного доробку С. Будного. Особливо це відображено в назвах поетичних творів, які водночас викликають музичні асоціації. У своїх перекладах з різних мов поет віддавав перевагу тим поетичним творам, що містили музичну термінологію. З’ясовано, що невеликий за обсягом прозовий доробок С. Будного також містить музичні мотиви. Як і в поезії, пісня в прозових творах письменника займає окреме місце та є провідним мотивом усієї творчості. Через висловлювання ліричних героїв прозових етюдів про музику, пісню і танець простежується авторська позиція й розуміння суті прекрасного. Виявлено авторські апелювання до пісні та музики і в епістолярії письменника. Виокремлено тексти С. Будного, покладені на музику багатьма українськими композиторами: Ярославом Вишиваним, Олегом Германом, Богданом Климчуком, братами Богданом та Іваном Кравчуками, Фаїною Молдавською, Володимиром Обухівським, Михайлом Облещуком, Андрієм Плішкою та ін. Звернено увагу й на мовні особливості художніх творів письменника, зокрема підкреслено, що авторські неологізми, часто вживані поетом, наповнюють тексти своєрідною музичністю. Загалом поезія С. Будного має оригінальне звучання, вражає розмаїттям художніх засобів, особливо яскравою метафоричністю висловлювань.