Проблема визначення та наукового опису універсального в мовах світу дотепер залишається актуальною. Суть граматичних, фонологічних і семантичних універсалій полягає в тому, що, з одного боку, вони виявляють специфічні риси людської мови взагалі (абсолютні універсалії), а з іншого, – дають змогу краще розкрити особливості конкретних мов, установити їх місце в ментально-культурологічних процесах (часткові універсалії). З-поміж абсолютних універсалій, що характеризують граматичний рівень мов, центральне місце посідає «універсалія двочленності речення», яка ґрунтується на логіко-граматичному поділі предикативної структури та є узагальненим інваріантом. Утім, у конкретних мовах можлива суттєва варіантність у реалізації двох її конституентів, і саме ці модифікації можуть виявитися типологічними ознаками мов. Відповідно до традиційних і новітніх аспектів витлумачення лінгвальної природи речення-висловлення біконституенти визначають по-різному, хоча вони репрезентують те саме явище, зокрема як: логічний суб’єкт і логічний предикат (логіко-граматичний підхід), психологічний суб’єкт і психологічний предикат (відповідно до психолого-граматичної теорії), граматичний суб’єкт (підмет) і граматичний предикат (присудок) – у формально-граматичному аспекті, суб’єкт і предикат (семантико-синтаксична концепція), тема й рема (комунікативний підхід). Універсалія двочленності речення відбиває безпосередній зв’язок мови з мисленням, із механізмом і логікою пізнання, із формуванням думок і вираженням різних інтенцій у процесі спілкування.