У дисертації представлено результати авторської концептуалізації організаційних, інституційних та соціокультурних засад трансформації конфесійних практик як вагомого символічно-практичного компоненту релігійного життя сучасного українського соціуму. Здійснено соціологічну експлікацію поняття конфесійних практик, які за своїм змістом є відмітним різновидом релігійних практик як форм соціальної взаємодії суб’єктів релігійного життя задля реалізації своїх релігійних інтересів, якому притаманна свідома, добровільна та взаємоузгоджена за цілями, часом, місцем і ресурсами духовно-практична, соціально-гуманістична й моральна діяльність індивідів і соціальних груп у межах певної конфесійної громади з метою формування конфесійної свідомості та поведінки. Визначено продуктивні вектори соціологічного аналізу феномену конфесійних практик на теоретичному та емпіричному рівнях, а саме: на макрорівні доцільно розглядати інституційну впорядкованість державно конфесійних відносин у публічній сфері суспільства в цілому; на мезорівні – досліджувати соціальні механізми та соціокультурні особливості конфесійної взаємодії соціальних груп у межах регіональних спільнот; на мікрорівні – аналізувати специфіку новітніх форм організації конфесійних практик у рамках конкретних релігійних громад шляхом аналізу їх мережевої структури та соціального потенціалу локальних спільнот. 3 Сформовано соціологічну типологічну матрицю конфесійних практик, притаманних сучасному соціуму, у межах якої останні ідентифікуються автором за різними ознаками, зокрема: за конфесійною визначеністю; за характером конфесійної поведінки та діяльності; за інституційною унормованістю; за типом соціальної суб’єктності; за рівнем організаційної впорядкованості; за ступенем включеності до повсякденне буття; за соціальною орієнтацією (масштабом); за часовим модусом тощо. Визначено систему організаційно-методологічних принципів формування конфесійних практик у суспільстві, а також з’ясовано, що інституційний соціальний механізм формування та відтворення конфесійних практик являє собою стійкі структури взаємодії суб’єктів релігійного життя соціуму з метою переводу символічних дій релігійних доктрин на особистий релігійний досвід задля реалізації власних релігійних потреб і збереження конфесійних релігійних традицій. При цьому удосконалено соціологічну класифікацію соціально-інституційних механізмів, спрямованих на формування та відтворення конфесійних практик у сучасному соціумі. Установлено, що процес організаційно-інституційної трансформації конфесійних практик у сучасному соціумі передбачає, насамперед, зміну або перетворення істотних властивостей останніх, що вимагає раціонального оновлення структурних форм внутрішнього каркасу даних практик стосовно ефективності виконання ними своїх функцій. Водночас з’ясовано, що процес трансформації конфесійних практик відбувається за схемою, що є аналогічною процесу їхньої інституціоналізації, але, на відміну від останнього, процес трансформації забезпечує не створення, а перетворення організаційно-інституційних засад конфесійних практик. Зокрема, у сучасному суспільстві відбувається трансформація релігійних практик – посилення позаконфесійних практик порівняно з конфесійними, позакультових порівняно з культовими, позаінституціональних порівняно з регламентованими, індивідуальних порівняно з колективними, інноваційних 4 порівняно зі звичними. Загалом новітні практики більш характерні для віруючих, які проявляють свою активність як за межами культових будівель, так і за межами релігійних організацій. Дістало подальшого розвитку соціологічне тлумачення ключових компонентів процесу секуляризації суспільної, групової та індивідуальної свідомості в українському соціумі, а також соціологічне розуміння сукупності критеріїв релігійності індивідів і соціальних груп, що відбивають стан свідомості, форму реалізації прав громадян сповідувати релігію та масові суспільні явища. З’ясовано, що відмітними рисами, що характеризують релігійність українців в умовах сучасного суспільства, є такі, як фрагментарність їх релігійної свідомості, «приватизація» віри, що вказує на перманентну трансформацію конфесійних практик, оскільки релігійні символи виходять за межі церковних організацій як основного інституту трансляції останніх, а релігійні знання і досвід засвоюються в альтернативній формі через зростання авторитету неформальних релігійних форм і практик місіонерства, волонтерства і соціального служіння. У дисертації в межах запропонованої концепції організаційно інституційної трансформації конфесійних практик здійснено обґрунтування регіонально-мережевої моделі міжконфесійної взаємодії суб’єктів релігійного життя. Ця модель базується на концептуальному положенні, згідно з яким соціальні сукупності, що виникають на базі територіальних соціально-мережевих зв’язків, істотно активізують соціальні відносини у межах створюваних ними практично орієнтованих соціальних структур, що пов’язують між собою окремих індивідів і групи людей на основі взаємовідносин довіри в рамках обміну різноманітними предметами матеріально-духовного характеру. На основі регіональних даних по Чернівецькій області виокремлено конфесійні особливості структури релігійності сучасного українського соціуму, які зумовлені передусім історичним минулим, національно-етнічним складом населення, 5 ментальними особливостями, національними традиціями, способом господарювання, загальним культурно-освітнім рівнем населення, суперечливістю політичних процесів, міждержавними відносинами, що відображають різноспрямованість їх впливу на формування конфесійних і міжконфесійних відносин. Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання для розширення понятійно-категоріального апарату соціологічної науки та вдосконалення практики державно-конфесійних відносин між державними органами та релігійними установами і організаціями різних конфесій, а також у процесі трансформації організаційних форм конфесійних практик на макро-, мезо- та мікрорівнях сучасного українського соціуму, що набуває особливого значення в контексті євроінтеграційних прагнень України. Основні положення та висновки дисертації не тільки розширюють соціологічні знання про передумови, принципи й механізми формування та відтворення конфесійних практик у перебігу трансформації організаційно-інституційних форм релігійного життя суспільства, але й стали своєрідною базою для подальших наукових розвідок і вироблення відповідних заходів на загальнодержавному та регіональному рівнях з метою модернізації міжконфесійних відносин і запобігання виникненню міжконфесійних суперечностей і конфліктів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використанні в навчально-виховному процесі вищої школи при розробленні навчальних планів і програм, а також при вдосконаленні навчально-методичних матеріалів у процесі викладання нормативних (обов’язкових) і спеціальних (вибіркових) курсів із соціально-гуманітарних дисциплін, зокрема таких, як «релігієзнавство», «світові релігії», «антропологія релігії», «філософія релігії», «соціологія релігії», «соціальна психологія релігії», «сучасні релігійні практики», «соціально-релігійний менеджмент», «державно конфесійні відносини» тощо