Право власності, його типи, форми, види, підстави примусового припинення користуються підвищеною увагою дослідників. Власність слід розглядати як цілісну категорію, яка існує як єдність закономірно існуючих і взаємно пов’язаних частин, типів, форм і видів власності. У науці цивільного права триває дискусія щодо методологічних основ власності і права власності, пов’язана з поверненням у сферу приватного права класичної концепції поділу права на публічне та приватне. Є кілька підходів до визначення критерію поділу права на публічне та приватне. Насамперед це матеріальні і формальні теорії. Серед них окреме місце займає теорія інтересу. Її зміст визначається твердженням, що право, яке охороняє інтереси держави, – це публічне право, а право, яке охороняє інтереси приватної особи, – приватне. Для розмежування публічного і приватного права критерію інтересу не досить. Власність за своїм внутрішнім змістом є необмеженим, повним, вільним пануванням людини над річчю. Межі та обмеження здійснення права власності існували в усіх державах. Власність обмежена інтересами суспільства, потребами взаємодії між окремими членами суспільства та організаціями. Держава уповноважена регламентувати цю взаємодію, об’єктивне право її регулює, може встановлювати межі та покладати на власника обов’язки. Тобто, встановлюючи обмеження, держава реалізує функцію охорони і захисту інтересів третіх осіб. Обмеження є складовим елементом правового режиму власності. Власники мають рівні можливості щодо здійснення та захисту своїх правомочностей. Природа власності не впливає на цю можливість. Захист законних прав громадян є головним завданням держави, кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами та юридичними особами та прагне створити умови для їх реалізації. Межі здійснення права власності можуть встановлюватися в законі у різні способи: вказівка на цільове використання майна; вказівка на способи реалізації права власності.