З огляду на те, що мова виконує дві найважливіші функції комунікативну й когнітивну (пізнавальну), іноземці вивчають українську мову не тільки як новий код – спосіб вираження думки з метою навчання, але також як джерело знань про українську культуру. З цією метою до курсів української мови як іноземної (УМІ) включають країнознавчу інформацію про географічні та природні умови, історію, культуру, сучасне суспільне життя, державний устрій, освітні заклади, традиції, свята тощо. Лінгвокраїнознавчі орієнтири допомагають студентам сформувати уявлення про національно-культурну специфіку мовленнєвого спілкування носіїв, особливості поведінки й етикету, духовні цінності українців, їхні традиції. Потреба такого широкого культурного тла засвоєння мови іноземцями випливає із комунікативних потреб студентів, до яких відносять: необхідність у побутовому та професійному спілкуванні з носіями мови; прагнення підтримувати неформальні стосунки із однолітками та співпрацівниками; збагачення словникового запасу задля вдалого ведення переговорів; необхідність адекватного розуміння отриманої інформації; потребу в доборі мовних засобів, що відповідають ситуації спілкування, задля усунення культурних непорозумінь і конфліктів. Мета нашого дослідження – з’ясувати критерії, форми і способи відбору неофразеології для її вивчення іноземними студентами на різних рівнях опанування української мови, а також загальнодидактичні та лінгвістичні засади уведення фразеологічного матеріалу в навчальний процес. Актуальність такого дослідження випливає з необхідності узагальнити й осмислити розрізнену інформацію із цієї теми з урахуванням найновіших досягнень у галузі лінгвістики, лінгводидактики, культурології.