Розглядається еволюційна генеза кіносценарію як функціонально автентичної жанрової форми, аргументується її відкритість для наукової полеміки, артикулюється невизначеність меж у генологічній площині. Автономізація жанру кіносценарію підтверджується принциповою спрямованістю на особливий тип рецепції (постать «читач-глядач»). Простежується історія й теорія виокремлення кіносценарію як жанрової парадигми від часів німого та звукового періоду кіно. За ключову особливість кіносценарного літературного тексту визнається те, що він увібрав і деформував окремі складники епічних та драматичних форм. Важливим етапом дослідження генетичної історії кіносценарію є аналіз конверсії літературного тексту в кінотекст (на зразках класичних текстів М. Гоголя, Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського). Він показав, що наслідком цієї процедури («мультимедійний переклад»), яка завершується суттєвим перетворенням класичного джерела в новий автономний текст, стало формування традиції написання для кіно автентичного літературного твору, незалежного від літератури, як джерела сюжетики. Окремо розглянуто сучасні українські зразки кіносценарних текстів, що дало можливість зробити перші теоретичні висновки щодо нової жанрової форми. Зокрема, найбільш значущими первнями, що доводять оригінальну жанрову автентичність кіносценарію, визнано архітектонічно- композиційний (монтаж, часопростір) і наративний рівні, специфіку персоносфери, інтертекстуальні та інтермедіальні чинники. Запропонований теоретичний дискурс про кіносценарій завершено спостереженням про типологічну наближеність кіносценарного тексту до постмодерністського письма з висновком про те, що, тоді як постмодерністське письмо є, насамперед, носієм специфічної стилістики, кіносценарій автономізується за жанровими параметрами і в цьому аспекті розрахований на більш тривалий час існування.