Артикулюється концепція жанрової спадковості на прикладі аналізу екранної реалізації біографічної кіноповісті І. Драча „Іду до тебе” (1970), присвяченої 100-річному ювілею Лесі Українки. Кінострічку відзначає новаторський підхід І. Драча як кіносценариста до зображення жінки-митця. Всупереч традиції документальної кінематографії інтерпретувати біографію письменниці у певному матричному ключі (борець та революціонер), Драч спробував ідентифікувати Лесю Українку, насамперед, як приватну особистість, як жінку, що вміє йти на самопожертву заради свого кохання. Не ставлячи собі за мету показати в деталях усю біографію авторки, автор кіноповісті обрав лише невеличкий життєвий фрагмент – чотири роки 1897–1901. В аспекті жанрової спадковості кінобіографії (байопіку) спостережено, як згадана біографічна кіноповість презентує можливі способи опрацювання та контамінації наявного документального матеріалу (листи, спогади,свідчення сучасників) та цілісного творчого доробку Лесі Українки (її поеми, поезії, переклади, переспіви). Звідси кіноповість на базі різножанрового текстового матеріалу постає своєрідним інтертекстуальним плетивом. При цьому в кіноповісті приділено поглиблену увагу до почуттів, думок, творчих імпульсів та духовних станів героїні. За аналогією з поетикою літературного письма в даному разі обрано форму внутрішнього монологу поетеси (суголосно з кіножанром портрета). Зрозуміло, що крізь призму Лесиного життєво-творчого досвіду проступає власне ставлення поета І. Драча до розуміння і відтворення фігури творчої особистості у мистецтві: така авторська позиція логічно виводить на ті біографічні епізоди, що в екзистенційному сенсі постають найбільш значущими.