Радянська юридична доктрина, що тотально панувала в Україні до проголошення нею власного суверенітету, фактично виходила з принципу вторинності закону. За такої обставини предмет регулювання законом тих чи інших суспільних відносин був різко звужений. Це сповна стосується і законодавчого регулювання податкових відносин у суспільстві. Воно здійснювалось в основному підзаконними, а до певної міри – й відомчими нормативними актами. Сьогоднішня стихія нормотворчості, навпаки, приписує закону властивості універсального регулятора, що повинен застосовуватись у всіх випадках життя. Наприклад, А.Олійник вважає, що „...сила і вагоме місце законодавчої влади в державі повинні полягати в тому, що вона може прийняти закон з будь-якого питання відповідно до її повноважень як єдиного органу законодавчої влади в Україні, тобто, будь-які суспільні відносини можуть бути об’єктом законодавчого впливу”. Це інша, протилежна крайність, яка в кінцевому рахунку також приносить негативний результат. Зокрема, у другому випадку з поля зору законодавця фактично зникають об’єктивні потреби та межі законодавчої діяльності, беруть верх чисто суб’єктивні уявлення, які породжують законодавчий хаос. Ситуативні групові потреби, а іноді інтереси та логіка міжфракційної та навіть міжпартійної боротьби у парламенті створюють ілюзію можливості їх як найповнішого та найлегшого задоволення тільки за допомогою закону. Тому парламенту будь-якої держави важливо зрозуміти і практично засвоїти методологію визначення предмета закону та вміло користуватися нею.