Стаття присвячена аналізу діалектних особливостей у мові західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII–XVIII ст. Зауважено, що упродовж багатьох віків апокрифи були надзвичайно популярними серед людей, тому зазна¬вали численних народних обробок. Це позначилося й на мові збірників – у них яскраво відображені риси тих говорів південно-західного наріччя, в межах поширення яких були створені рукописи. Іван Франко зібрав, упорядкував, дослідив та видав апокрифічні збірники. Він також першим здійснив спробу лінгвістичного аналізу пам’яток, вказавши, що на мові окремих рукописів позначився вплив зокрема надсянських, бойківських, лемківських говорів. У статті здійснено спробу визначити риси південно-західного наріччя, відображені у системі словозміни іменників чоловічого роду, а також з’ясувати, яким саме говорам ці особливості, зафіксовані у пам’ятках, властиві. Дослідження показало, що майже уся відмінкова парадигма іменників чоловічого роду зазнала впливу діалектного мовлення. З’ясовано, що деякі говіркові морфологічні риси, виявлені у збірниках, спричинені явищами фонетичного характеру. Зокрема, депалаталізація приголосних [c] та [р] у низці південно-західних діалектів зумовила уніфікацію закінчень за твердим різновидом відмінювання; діалектна зміна голосного [а] в [е] спричинила витворення у давальному й місцевому відмінках множини закінчень, які формально збігаються з архаїчними флексіями. Крім того, виявлено, що окремі словоформи могли вживатися під впливом церковнослов’янської мови. Проте їхнє функціонування у південно-західних говорах дозволяє вважати їх явищем діалектного мовлення. Встановлено, що в деяких відмінках іменники чоловічого роду виступають лише із архаїчними закінченнями, які збереглися і в південно-західному наріччі, а форми загальнонародної мови повністю відсутні. Зазначено, що подальші студії апокрифічних збірників дозволять виявити діалектний вплив на всіх рівнях мовної системи, а також з’ясувати співвідношення локальних та загальноукраїнських елементів у мові пам’яток.